Як ми «напарили» “німецьких чортів”. Рік 1942… - 17 Березня 2011 - Блог

І от - початок видовища. З одного боку «Шварц тойфель», а з іншого - нікому невідомі люди з дивним написом кирилецею на грудях: Микола Скрипій, Роман Газда, Володимир Коpженівський, Роман Маринець, Ждан Новаківський, Омелян Бучацький, брати Юрій і Володимир Диці, Михайло Бубела, Роман Труш, Роман Калитяк та Любомир Цимбалістий.

     «Україна» відразу кинулася на «чортів», сповіщаючи таким чином, що хлопці з «Лямбергу» мають добрі пащі й цупкі пазурі.
     Ми їх тиснули, давили, шматували, розгойдували, розпинали, бортували, розкидали. Курортники в якийсь навіть затихли - що то є? куди поділися власне «чорти»? де цей непереможний Вермахт з ключками?.. Аж от воно що, збагнули поляко-словако-німці: ці новаки крім шаленого темпу нічого не здатні запропонувати. Справді, нашим атакам бракувало чіткого кінцевого завершення - не було голів. Чи то сліпі випадки їх рятували, чи то їхній воротар ниньки був в ударі?.. Хтозна. А от «чорти» двічі зловили наших, коли ті всією командою стрімголов атакували їхні ворота: 2:0.
     Наші вболівальники - лемки - принишкли. «Господарі» ж тріумфально гудять…
     Коли в другій третині гри львів'яни піймали ще два гольових облизня, віддавши, щоправда один назад (4:1), здавалося, що загальний результат гри не важко вгадати.
     Почалася третя частина гри. На погляд переважної більшості глядачів, остання й геть не вирішальна. І от з кута трибуни знову лунає спершу несміло, а потім дедалі відважніше: «Україна, темпо!» То наші лемки підтримують, моляться, вірять і сподіваються.
     «Цілою п’ятірнею йдемо в атаку. Розвиваємо дедалі швидший темп, двоїмося, троїмося, спихаємо противника на його частину ледовища і, чим ближче до кінця гри, тим виразніше стає, що виграти можуть тільки ось ці хокеїсти з дивним написом на грудях, - передає свої тодішні почування й враження фраєр Мільо Бучацький. - А разом з нашою перевагою підноситься настрій нашої публіки, росте надія, дужчає крик «Україна, темпо!» А в симпатиків противника безсила лють перетворилася на здивування і, нарешті, подив. Блискавичні акції перетворювалися у небезпечні підворітні ситуації, й ворота падали одні за одним...»

     «Коли до кінця гри залишалося кілька хвилин, а ми ще програвала одну «баньку», ми з Бучацьким від'їхали в бік. Стоїмо і балакаємо, що робити, - згадує Любомир Цимбалістий. – Вмикнути реактивні двигуни за спинами ми не можемо. Випустити на ледовище всіх запасних грачів – також. Але ж вигравати ми мусимо! Бо що ж то є – приїхати й програти? Вирішили, що всією командою йдемо вперед, про захист своєї брами – забуваємо. П’ятьма летимо вперед. Люсько Тигрис, наш воротар також долучається до атаки, волає щось там про хулєру й шматярів. Наші противники не сподівалися такого штурму. Це їх заскочило й Бучацький якоїсь миті стріляє ще одні ворота. Го-о-оля!»
     Основний час гри вичерпано. Рахунок 4:4. Трапилося те, в що мало хто вірив. Арбітр призначає додатковий час: три періоди, кожен - десять хвилин (такі тоді були правила).
     Цього разу «Україна» не залишає жодного шансу вимореному супернику. Хокейний диявол зрікся своїх «чорних чортів». Протягом тих тридцяти хвилин українці робили з польсько-словацько-німецькими перевертнями все що хотіли. Матч закінчився з рахунком 8:5 на користь СТ «Україна»-Львів. На рахунку Мілька Бучацького 4 голи.

«Втомлені до краю, але щасливі сходили ми з льоду. В роздягальні глятно, душно, крикливо. Типова атмосфера після виграних змагань. Хтось когось вітав, хтось сміявся, хтось співав, хтось цілувався,» - занотує пізніше герой матчу.

     А що наші лемки?
«І нагло відчинилися вхідні двері, - повертаємося до спогадів Бучацького. - Повіяло морозним повітрям, в дверях з'явилася група людей. У довгих кожухах, чоботах, з баранячими кучмами в руках, вусаті й бородаті. Очі всіх нас мимоволі звернулися туди. І коли троє з них виступили наперед, пройшовши нерішуче кілька кроків, і вони стали, а один з них почав говорити, то почали стихати розмови, крики й гамір. А він говорив простими, невишуканими словами, часто спинявся, шукаючи висловів. Говорив, що вони, тобто ті три прийшли в делегації від усіх тих, що приїхали саньми з віддалі кількадесяти кілометрів, щоб побачити «ототу Україну». Вони прийшли і від тих, які не могли побачити змагань, привітати нас хлібом і сіллю на лемківській землі, подякувати нам за те, що ми не зрадили надій і «такисте набили тих мазурів, ту на нашій землі, де слово Україна ані виговорити не можна було». І ще казав, що вони нас ніколи не забудуть, і просив пробачення, що вони так скромно нас приймають, і, що вони завжди цілим серцем будуть з нами…»
     Наступний матч проти команди "Опави” "Україна” перемогла з рахунком 6:1.
«Після останньої гри ми мусили мерщій бігти на вокзал, бо за годину вирушав наш потяг до Львова, - розповідає Любко Цимбалістий. - А німці кажуть, мовляв, лишайтеся, бо що то за банкет без переможців? Сам губернатор Галичини Вехтер вручив нам Чашу, привітав, запросив до столу. А ми нервуємо, бо ж маємо їхати додому. Опісля другої-третьої чарки ми вже й забули, що маємо бути на вокзалі. Так минуло кілька годин. Й несподівано хтось з наших згадав, що нам мерщій треба на поїзд. А якийсь поважний німець стоїть й всміхається: «Не переймайтеся, панове переможці, потяг очікує на вас».
     Цього разу хлопці забрали кубок без чеканки-напису…
Після цих турнірів німецька преса писала про нашу дружину, як про некоронованих чемпіонів Європи – захоплювалася технікою, швидкістю й знаменитою комбінаційною грою. Крім того, наголошувалося, що воротар (Скрипій) і перша трійка (Роман Дицьо-Маринець-Бучацький) може прикрасити будь-яку команду.

«Україна» отримала запрошення на участь в турнірах в Австрії, Чехії, Словаччині та Німеччини. Загалом було запропоновано 12 змагань на території Рейху. Здавалося, що перед «Україною» відчинилися двері у світ. Але…

Але військова адміністрація кусала лікті. «Якщо ми не виграємо, не виграє ніхто» - такою була постанова німецьких бонзів. Великі репрезентаційні гаківкові турніри більше не проводилися. Принаймні українську дружину вже не запрошували. Поступово змінювалася ситуація і на фронті. Наступна зима 1942-43 років принесла німцям багато неприємних новин...